Віктор Руденко. 

Народився 3 вересня 1940 року в селі Добропілля на Донеччині. Навчався в Київському державному університеті ім. Т. Р. Шевченка. Працював у міських та обласних газетах, журналі «Донбас» відповідальним секретарем. Автор понад двадцяти книг поезії і прози, серед яких: «Дні чорної зірки», «Діти вічної печалі», «Світлотіні Вітчизни», «Цвіт душі», «Пробачте за любов», «Молитва про любов і покаяньи» (вибране) та ін Лауреат Міжнародного фестивалю слова «Надбання». Член Національної Спілки письменників України.

«Доброполье»

Доброе полюшко — Доброполье.

Тихо, безоблачно и тепло.

Встретит вас ласково,

Хлебом и солью,

Принаряженное в зелень село.

Вот оно, близкое сердцу и милое,

С песней мельничного крыла,

С вечным молчанием братской могилы,

Что на виду, посредине села.

По палисаду проторенной тропкой,

Где по бокам — лишь трава-лебеда,

Мама к могиле придет неторопко,

Чтоб улыбнулся отец сквозь года.

Доброе полюшко — Доброполье!

В самом разгаре лучистого дня

В крике кукушки прорежется болью

Память моя.

Из книги «Дети вечной печали»:

«Голубоглазая трава»

Степь догорает на ветрах зловещих,

             Как лучшая, святейшая из книг,

Но по краям, как искры веры вещей,

            Цикорий гордый цветом не поник.

Пускай над степью низко виснут тучи —

           Растет, цветет на грани торжества

В моих убогих, рыхлых, затхлых кручах

         Моя голубоглазая трава.

И потому на жутких сломах века

        Мне не служить вовек вандалам лжи.

Я снова слово, как ранет от ветки,

         Нежнея, отрываю от души.

И к родословным ухожу истокам,

         Где ветры сумасшедшие ревут,

И рву, и рву, и заплетаю в строки

        Мою голубоглазую траву...

Из книги «Земля Сосюры»:

«Дети доброго поля»

Виктору Дерипаске

Мы в шахтерских поселках

грязище месили,

Мы у Господа Бога еду не просили —

Нервом, сердцем, зубами,

не просто лопатой

Вырывали ее из пластов, из агата.

Там давно на копрах

не мелькают колеса,

И забой, и откатка, и ствол безголосы —

За отвалы поспешно ушли мы, печальны,

Не забыв о своих родословных началах.

Мы по градам да весям

не семенем сорным

Понеслись вместе с ветром —

как зерна, как зерна!

Кто прораб, кто поэт, кто возвышен до мэра —

Все при совести высшей, при чести и вере.

Из выносливых стай мы,

для нас под запретом

Быть породой гнилой,

нам по духу — быть крепью.

Кто припаян к эпохе душою, не кожей,

Может быть гражданином, но не вельможей.

Там, где мы, там и дел наших

Доброе Поле —

Пусть еще горьковата славянская доля,

Но пока не в завале лежим и глазасты,

Воронье нас не сморит

с Отчизной в ненастье.

Наши вещие помыслы не устарели:

Мы — опора для слабых, мы — света прострелы,

Где народные судьбы во власти у тьмы, —

сыны мужества мы!

                                                                                                               Сергій Петренко

http://www.05366.com.ua/news/404747

Народився 7 листопада 1955 року в селі Добропілля. З 1987 року проживав в м. Кременчук.Український поет, лауреат конкурсу ім. Василя Симоненка.  Був головою клубу поетичного слова «Цвіт калини».  Був членом Національної Спілки Журналістів України. Відомий краєзнавець, археолог, колекціонер, людина, що брав активну участь у культурному і громадському житті м. Кременчук.

24 жовтня 2013 року Кременчук втратив чудову людину, поета, історика і археолога. Сергій Миколайович Петренко передчасно пішов з життя, залишивши про себе чудову пам'ять і багату спадщину.
Сергій Миколайович порівняно пізно прийшов у літературу, і впевнено заявив про себе кількома збірками поезії. Теми, що хвилювали літератора - життя у всіх її проявах. Пейзажна та інтимна лірика, громадянська поезія, публіцистика - жанри, в яких працював поет.
 Саме його зусиллями був створений в Кременчуці клуб поетичного слова «Цвіт калини».
З 2007 року Сергій Миколайович є членом Національної спілки журналістів України.
Чудові вірші Сергія Петренка були опубліковані у вигляді збірника "Перлини душі". У цій книзі Сергій Петренко переосмислює досвід пройдених років і підводить своєрідний підсумок творчого шляху. Поет змальовує історичне минуле та сьогодення України, серцем вболіває за її долю і щиро вірить у світле майбутнє своєї батьківщини.
Збірник розрахований на широке коло читачів. У ньому зібрані твори громадянської і любовної лірики, а також публіцистика різних років.
Крім літератури, Сергій захоплювався історією нашого краю і археологією. Він проводив багато часу в пошуках стародавностей, що залишилися нам в спадок від затоплених Кременчуцьким морем поселень. Його також надихали і зовсім стародавні знахідки, скам'янілості.
 

Зимовий вальс

Білою казкою падає сніг,
Білою свитою світ огортає,
Білі сніжинки спиняють свій біг,
Бiла чарівність на землю лягає.
 
Легко на серці і тепло в душі,
Щирі думки незбагненно прозорі,
Настрій чудовий, на вищій межі,
Тихо витає в зимовім просторі.

Свято природи і свято думок...
Вільно вальсують в одній круговерті
Білих сніжинок нестримний танок:
Перше кохання, бажання відверті.

Радість взаємності, щастя в очах,
Теплі обійми, палкі поцілунки.
Солодко тануть на ніжних вустах
Дивно-красиві зими візерунки.